Конспект уроку: "Література рідного краю. Олександр Козловський. "

Добушовська Н.І.
викладач української мови і літератури

Тема. Література рідного краю. Олександр Козловський. Життя. Творчий доробок. «Один із тих, що  гинув на шляху…» (І. Франко)

Мета. Познайомити учнів з постаттю Олександра Козловського, одного «з найталановитіших, а може, навіть просто найталановитішого поета нашої молодої генерації» (І.Франко), який народився на Миколаївщині.

Розвивати вміння сприймати почуте, систематизовувати його, аналізувати поетичні твори.

Виховувати в учнів інтерес до літератури рідного краю.

 

 

Тип уроку. Урок-конференція.

 

Обладнання. Портрет О.Козловського. Добірки поезій. Газетні статті.

 

Хід уроку

І. Мотивація навчання.

ІІ. Оголошення теми і мети уроку.

Вступне слово вчителя.

Наша Миколаївська земля є батьківщиною померлого в молодому віці поета Олександра Козловського. Всього 22 роки тривала його тремтлива мить, що зветься життям. І залишила нам у спадок вічно зелені «Мірти і кипариси», смутком окроплені, сльозою омиті.

Наш земляк Михайло Мочульський писав: «Олександр Козловський погас у весні життя. Він не вспів як слід розправити своїх крил, не вспів багато творів лишити по собі, але ті пісні, що він писав їх власною кров’ю в останніх несповна трьох роках свойого життя, - то пшеничні колоски на нашій поетичній ниві, то коштовні перли української поезії. Вони надихані глибоким, срібним ліризмом і запевняють творцеві гарне місце на нашім Парнасі».

Наше завдання – познайомитися з життєвим шляхом і творчим доробком Олександра Козловського.

Урок проведемо у формі конференції. Кожен із вас працював у групі, яка одержала конкретне завдання. Тож вам слово, шановні учні.

 

ІІІ. Виступ біографів, краєзнавців.

1-ий учень. «Земля поета».

1 листопада 1876 року в сім’ї священика Костянтина Козловського у селі Горуцьке (тепер Гірське) Дрогобицького повіту народився син Олександр.

Й донині в церкві святої Покрови витає дух його батька, високошанованої,освіченої людини. В сім’ї любили поезію, музику, панував дух високої моралі і культури. Батьки закладали основу любові до рідної мови, до свого краю, до вкраїнського народу своєму синові.

На найвищому місці села, в середині розкішного саду, стояла садиба Козловських. Кущі малини, смородини, калини вабили око односельчан. А біля самого входу до будинку росла яблуня, яка рясно родила невеличкими червонобокими «райськими» яблучками. Ще й досі жителі села Гірського беруть воду з тої криниці, з якої пив цілющу воду малий Олександр.

Зростав хлопчина під благотворним впливом материної пісні, батьківського слова, дружив з селянськими дітьми, бачив життя простих, мудрих, працьовитих і добрих сільських людей.

 

2-ий учень. «Навчання і творчість».

Навчався Олександр Козловський у початковій школі рідного села, а далі – в гімназії у місті Новий Санч. Саме тоді помер його батько. Мати у зв’язку з цим разом із дітьми переїхала на постійне проживання у Довгомостиску, розташовану недалеко від Перемишля. Сина Олеся віддала на навчання до гімназії у Перемишлі. Вчився він добре, «у вищих класах надто рисував багато, грав на скрипці і писав вірші» (М.Мочульський).

Великий вплив на обдарованого хлопця справив вчитель К.Горбаль, Козловський звірявся йому своїми першими поетичними спробами. Прочитавши вірш початківця «Моя послідня любов», вчитель сказав: «Пиши багато, може, що й коли з тебе буде».

У 1894 році О.Козловський перейшов вчитися в одну із гімназій м. Львова. Там він і склав іспити на атестат зрілості. Великий вплив на нього мали творчість Т.Шевченка, С.Руданського, А.Міцкевича та ін.

Восени 1895 року О.Козловський вступив вчитися до Львівського політехнічного інституту. Приєднався до москвофілів, але це була ілюзія, а тому його духовні очі скоро прозріли, шлях йому прояснився. Він відчув у собі великі творчі сили, але фізично занепадав. Із його, вже хворого серця, полилися дивні тони, але він відчував, що це передсмертні пісні, що йому не досягнути мети, яку малювала його уява.

Іван Франко так написав: «Останні два роки його життя, повільне конання тіла, і заразом швидке дозрівання та прояснення духа, ненастанна, жорстока боротьба між фізичним розкладом і ростом душі».

Олександр Козловський ще в 1895 році захворів на тяжку недугу – туберкульоз горла. Він не піддається ударам долі. Шукає вихід із свого, здавалося б, безвихідного становища і знаходить його в творчості. Стан здоров’я поета різко погіршився в середині квітня 1898 року. Перед смертю він мав лише одне бажання: побачити надрукованими хоч кілька його віршів. Але й тут доля виявилась невблаганною щодо поета. Помер він у селі Гребенне 14 серпня 1898 року., а добірка поезій появилась за чотири дні після похорону.

 

3-ий учень. «Знайомство О.Козловського з І. Франком».

З кінця 1897 року О.Козловський шукає нагоди особисто познайомитися з Іваном Франком, який був для нього недосяжним взірцем борця та літератора.

На початку 1898 року, будучи вже хворим, О.Козловський написав Франкові листа і вислав 11 віршів. Він просить І. Франка прочитати їх і дати оцінку, не дивуватись, що  вони такі сумні, дивовижні, бо: «Так мені тепер ледве двадцятка що минула, а тут кажуть: лаштуй, небоже, вози в далеку дорогу».

Зворушений листом, Франко прочитав вірші О.Козловського, вони його справді схвилювали. А за кілька днів в робочий кабінет Івана Франка зайшов високий, блідий, з русявим кучерявим волоссям юнак. Його зовнішній вигляд, стан його здоров’я сповнив серце Каменяра глибокою тривогою і щирим жалем. Його вид краяв серце. «Згорблений, помарнілий, з глибоко запалими очима, він робив враження трупа, що лише якимось чудом ходить по землі».

То був поет, тяжка недуга якого скувала тіло, але гартувала його дух, жадобу до життя.

Франко просив його принести більше віршів, він вийняв з кишені невеликий зшиток, обіцяючи, що принесе ще дещо. І справді додержав слова. З цих віршів Франко вибрав кращі і вони були надруковані у Літературно-науковому віснику під назвою «Із поезій засудженого на смерть».

Франко ще кілька разів друкував твори О.Козловського. Через деякий час він отримав від брата померлого поета лист і драму «Лешко», а також звістку, що перед смертю О.Козловський просив свого товариша передати вірші Франкові, а той передав родині. А вже від родини одержав їх М.Мочульський, теж наш земляк, знайомий О.Козловського, який зберіг ці вірші і написав життєпис. І.Франко відібрав найкращі поезії, написав біографію з аналізом творчої спадщини поета. Так виникла книжка, якій М.Мочульський дав назву «Мірти і кипариси».

 

ІV. Виступ бібліографів.

Олександр Козловський (1876 – 1898р.р.) – поет, автор збірок, які були надруковані після його смерті.

У 1898 році Іван Франко у Літературно-науковому віснику надрукував збірку поезій О.Козловського «Із поезій засудженого на смерть». Пізніше, зібравши й зредагувавши твори О.Козловського, І.Франко видав книжку поезій (65 віршів) «Мірти і кипариси» (1905 р.) з власною передмовою, в якій дав високу оцінку молодому поетові. Ця стаття – це блискучий літературний портрет О.Козловського.

У газеті «Буковина», 1906, «6-8» на Франкове видання творів з’явилася рецензія А.Крушельницького. Значення її – спроба популяризації творів О.Козловського.

Михайло Мочульський, наш земляк, знайомий О.Козловського, у 1906 р. видав біографічно-літературний нарис про поета. Невеликий за обсягом, він дуже цінний своїм матеріалом. М.Мочульський встановив широкі зв’язки з знайомими, друзями і родичами поета. Саме йому завдячуємо збереженням, систематизацією і перевіркою біографічних матеріалів про О.Козловського.

У 1908 році добірка поезій О.Козловського була надрукована в поетичній антології «Українська муза».

Новим матеріалом цікава стаття О.Крилача, надрукована в січневому номері «Нашої культури»  за 1962 р.

У 1966 році вийшла збірка поезій «Один із тих, що впали на шляху» Козловський Олександр. Поезії. Передмова Пінчука.

На жаль, з того часу твори О.Козловського не друкувалися. Тому так мало людей, а навіть на Миколаївщині, змогли познайомитися із творчим доробком поета-земляка.

 

V. Виступ літературознавців і декламаторів.

Олександр Козловський був поетом-ліриком. Його поезія вражає глибиною зображуваних в ній почуттів.

Іван Франко вбачав у ньому «одного з найталановитіших, а просто, може, навіть найталановитішого поета нашої генерації». Поезія О.Козловського, за його словами, - це передчасна дозрілість, щирість, а також дивний Божий дар – гумор, головним тоном якого є іронія над самим собою, яка іноді доходить до  щирої, хоч і розпачливої веселості.

Сум, що є  в багатьох його поезіях, відмінний від чорного песимізму. Він був викликаний реальним болем,  і поет переборював його з вірою у свої сили.

Більша частина поетичного доробку О.Козловського – це інтимна лірика. Кохання, яке оспівує поет, - це п’янкий і болісний струмінь емоцій, що випливає з глибин душі.

 

Вірш «До пташки»

Лети, пташко, геть від мене
в далеку дорогу,
скажи милій, що без неї
вже жити не могу.

 

Скажи все їй, що я чую,
бо я сам не смію,
та й як щиро її люблю,
вимовить не вмію.

 

А ти, красна і маленька,
маєш голосочок, —
дзвонить, ллється так розкішно,
як срібний дзвіночок.

 

Вона ж тебе послухає
тихенької ночі,
може, й слізонька дрібная
скрасить її очі.

 

Вірш «Було колись»

Повірте, й глухо, і темно мені.
Ні синього неба нема наді мною,
ні запаху цвітів нема навесні…
Було колись — блисла вона, мов у сні, —
рай, світло і небо забрала з собою.

 

Вірш «Спомин»

Приснись мені хоч, зоре ясна!
Приснись хоч, віку молодий,
і ти, минувшино прекрасна,
й колишні щастя мого дні!
Хоч в сні явися перед мною,
подруго молодечих літ!
Я й досі ще горю любов’ю,
не знаю втіхи, ні спокою
і в’яну, мов на сонці цвіт.

 

Вірш «Загублений рай»

Був час, як я любовно жив,
та не було се на земнім просторі:
я десь витав посеред райських нив,
де шовк-трава, гаї, небесні зорі
не бачили ще хмарочки,
не чули грому, не лякались тучі,
де пишнобарвні квіточки
п’ють вічно крапельки роси пахучі,
де кришталевая вода
тихенько вдалечінь переливається,
немов вколисує до сна,
що двоїх серць коханням починається.

 

Нас було двоє в тім раю,
два духи чисті по лугах гуляли,
дві душі, що сплелись в одну
і розлучиться сил не мали.
Жили ми на подобу тих людей,
що серцями з собою помінялись
і двома парами оп’янених очей
невинно в себе, в себе лиш впивались.

 

Тоді, бувало, думав я,
що в небі там поснули серафими,
а проспані дні їх життя
вплелися в наші—її й мої днини…

 

Хто зна, воно й було так, може!
Та крикнув Бог, проснулись серафими —
і горе! Ах, чому, сердитий Боже,
тоді нам щезли їхні днини?

 

Адам і Єва втратили свій рай,
бо заповідь твою переступили…
Чому пожовк і наш едемський гай,
чому зів’яв, хоч ми —
ні разу не згрішили?

 

Вірш «Любов»

Любов — то щастя, — кажуть. Чорт хіба

такеє щастя людям дав!
Він, певно, пекло провернув до дна,

поки її, прокляту, вишукав!

 

Вірш «Засохла в’язанка»

Ся в’язка зів’ялих квіточків і стяжка —
ось що мені по ній зістало!..
І лист сей любовний… Ох, доле ти тяжка!..
Де ділось? Де щастє пропало?..
Мов буйний розвіяв сни-мари по полі!
Мов банька та з мила — надії
розприслись, злетіли і, певно, ніколи
не вернуть, як квіти ось тії!
Засохлі ніколи вже не розвинуться,
раз зірвані з грядки й обвиті
скиндячкою сею, вже не розцвітуться,
хоч слізьми-росою политі!..

 

Вірш «Сонце і буря»

Який чудовий світа покров,
яка солодка півдня тиша,
яка принадна вечірня тьма,
коли палає сонцем любов!

 

О, який чорний світа покров,
як важко стогне, плаче душа,
якже для неї втіхи нема,
коли лютує буря любов!

 

Є в інтимній ліриці поезії, які пов’язані з його переживаннями, з відчуттям невиліковної хвороби і наближенням неминучого кінця. А.Крушельницький писав: «І ту збірку віршів, які відносяться до поетової недуги, я вважаю найціннішими не тільки задля їх артистичної форми і задля їх змісту, у якім поет виливає увесь свій біль за змарнованим життям, жаль за світом, тугу до життя, але також ціню їх задля того, що вони є родом документа, є нотуванням вражень,яких зазнає, відтворюванням почувань, які переживає людина, що усвідомила собі близьку смерть».

 

Вірш «У зеркалі»

Зів’ялий, знищений, сухітний,
без краплі крові на лиці —
жиючий труп двадцятилітній:
чи я се весь у зеркальці?
Ти, потворе!.. Ось як ти впав!
Де всі твої тоті надії,
що в серці юнім колисав?
Де ділись злоті, ясні мрії?
Де серце чисте? Де талант,
що щедра надала натура?
О, ти страшний лиш варіант,
тамтого відбитка понура!..

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Га, плачеш, каєшся, кленеш,
о стіни б’єш восковим лобом,
поправитись обіцюєш?!
Не диво, сватку!.. Бось над гробом!
А прецінь жаль тебе мені,
нелітній старче, бідолахо!
Жаль бачить дрижаки твої,
жах перед смертю-костомахов!
Ідеш у гріб, у зимну глину,
не вспівши жадного сліду
покинуть поза домовину, ні заспівати до ладу,
і що ж твої ті літа варті?
Не зміг ти імені вписать
у вічності безмежній карті…
І скотам теж так погибать!
О, гинь же ж, гинь, як та скотина!
Грабар там  ямку вже гребе!
Ти потвір, скот! Смердяча глина!
…А прецінь жаль мені тебе!

 

Вірш «Торішні листки»

Вій, вій ти, вітроньку весняний,
цілуй тепленькими устами
природи любі діточки,
пахучі, пестрі квіточки!
А тих торішніх, тих засохлих
листків, благаю, не стрясай!
Лиши їх, утлих і обмоклих,
на дереві! Позволь, нехай
ще шелестять! Мені так мило
на них дивиться, рахувать…
Ти не зцілуй їх, бистрокрилий,
їм до життя вже не вставать!
Вони від твого цілування
покришаться, не оживуть!
Мене болить так їх конання!
А так, здається, ще живуть!
Я так люблю їх! Їх так мало
по зимових вітрах остало…
Мені в них згадуються сни
моєї бувшої весни…

 

Вірш «Чорна думка»

Світ зчорнів, і небо чорне,
зелень чорна, чорне все…
Жду, поки мене загорне
Та, що вічний сон несе.

 

Там, де Лета ллється тихо,
Ахеронт журчить мерцям,
там забуду, може, лихо, —
там спокій усім серцям.

 

Може, в хвилях Флегетону
змию муку навісну
і тихенько, без гомону
прокрадуся в браму сну.

 

Вірш «Страшно»

О страшно, страшно, страшно,
числячи двадцять літ,
повільною смертію прощати
все любе, дороге прощати
і покидать на все цей світ.

 

Я добре, добре стан свій знаю!

Тут жаден лік вже не поможе!

І в гріб вступаючи питаю:

Чим провинивсь я так, о Боже?

 

Вірш «До костомахи»

Моя ти люба костомахо,
зажди, зажди ще, дорога!
Зажди ще хоч годок, хоч два,
змилосердись на бідолаху!

 

Такі старі жиють по світу!..
їм аж навкучило вже жить
і Азраєля, знай, просить,
щоб раз задув їм у трембіту.

 

Метнись по них! їм ласку вдієш,
отвориш браму в небеса,
і не затупиться коса, —
я ж не втечу тобі, поспієш!

 

Пожди, пожди, моя голубко,
хоч рік, хоч два! Мені так жаль
вмирать! Коси холодна сталь,
а ти хапаєш твердо, цупко!

 

А то — послухай, не жартую:
хоч острі в тебе зубочки,
давно пропали губочки, —
і обійму і поцілую.

 

Ще не досить? Ще остриш зуб?
Ну, то оженюся з тобою
І заприсягнуся любов
ю —
А се чей не маленький шлюб.

 

Лиши, лиши мене в спокою!
Я так би радо ще хоч рік
На цьому світі проволік!
Лиши! Оженюся з тобою!

 

Вірш «Козачок»

Їде, їде костомаха
на сухотяній кобилі.
Вже маха́ косою сваха…
Прощавайте, друзі милі!
Нас розпука не зляка!
Сестро, втни ще козачка!

Музикальні херувими
козачка, мабуть, не вміють.
Стануть грать волоські гімни,
то я й в небі одурію,
дам із раю драпака!
Втни, сестричко, козачка!

 

Вірш «Цвинтарок»

Веселий, тихий цвинтарок
уквітчаний, немов гайок,
в калину, терне й дикі рожі.
Ряд курганочків при дорозі
дрімає в тіні край села.
Збиточний вітер розстила
з могил тих порох, розсипає,
сліди мертвецькі затирає;
то шелестить у бур’яні,
то в пісковому тумані
сховаєсь, люлечку закурить
і сипне, що аж світ захмурить.
Гуляє буйний по могилах,
пустує на легеньких крилах.
Ах, ті хрести! Ах, ті хрести!
Ніяк їх з думки не звести!
Лягли діди перед батьками,
і ми поляжем під хрестами,
і знов гуляти будеш ти,
буйненький вітре, по могилах,
наш порох будеш розсипать,
з туманом в піжмурочки грать,
пустуючи на легких крилах.

 

Вірш «Минуло»

Минули за годами годи,

найкращії годи;
сплинули, як в річечці води,

неспинені води.

 

Я ждав, я чекав тебе, доле,

щасливая доле;
моє теж засієш чей поле,

оглянеш хоч поле.

 

Та дарма чекав тебе, милу,

чекав тебе, милу;
й, не бачивши, йду у могилу,

у зимну могилу…

 

Тонкий, інтимний, задушевний лірик Олександр Козловський стояв на порозі створення поезій нового великого громадянського звучання.

Іван Франко не випадково дав поезії «Пролог» цю назву і поставив на початку збірки О.Козловського «Мірти і кипариси». Поет звертається до Музи і просить натхнення. Муза, яку поет кличе до себе, гуляє біля Канева, на могилі Кобзаря, літає над Дніпром. Сталося чудо. Муза зійшла до поета і повела його за собою.

Вірш «На Вкраїну» - це патріотична лірика. На лоні чудової природи ліричний герой цієї поезії снує романтичні марева про легендарних героїв нашої історії. Він уявляє себе на козацькій чайці. Потім поетична візія змінюється і перед внутрішнім зором героя постає Східна Україна. Для нього це якась обітована земля. Поет звертається до Шевченка:

Великий Тарасе, Кобзарю наш рідний,
ах, ти був щасливий! Ти син України.
Ти терпів за неї, за люд її бідний…
Честь душі великій, поклін твоїй тіні!

 

Вірш «Пролог»

Давно за гори сонце впало,
у тихий вирій спать пішло,
і ніч під темне покривало
сховала тихеє село.
Чар-сон вже вибравсь з дрімотою:
крильми сни~мари розсипа,
колишнє шепче, а рукою
легенько очі примика.
Лише від мене, самітного,
втіка чогось, скривається:
чи дум моїх, чи поту мого
гарячого лякається?
З пером в руці при свічечці
просидів я ось до півночі,
а думка мчить по думочці,
перо ж їх віршувать не хоче.
Не хоче думок віршувать,
без зерна зліплювать лушпину,
не хоче Муза вколихать
у тихий сон чужу дитину.
Прийди же, дівонько свята,
що десь під Каневом гуляєш
біля могили Кобзаря,
понад Дніпром його літаєш, —
прийди, благає сирота!
Візьми за руку, як дитину,
відчинь до раю ворота,
в поезії веди країну!
Там, — кажуть, — дивне сяєво
озарює душі очиці,
там кришталеве джерело
із животворної водиці.
Хто з того джерела нап’ється,
прозрить, і серце вчує в груді,
і всіх любити поклянеться,
тобі одній служити всюди.
Приходь же, дівонько свята,
візьми на свої віщі крила
і понеси!..
О боже, се ж вона!
Вона сама з небес зступила
і станула передо мною
в своїм величнім маєстаті,
в білесенькій сніговій шаті…
О нене, зве мене рукою!
Звізда пала над головою
і віщий ореол горить,
а сніжно-білою рукою
парчеву зав’язку держить.
«Ходи!» — «Іду». — «Клякай!»
— «Клякаю».
Серпанком зав’язала очі
і повела. Іду, де хоче.
Куди? Не бачу, не вгадаю.
Я чув лиш крик, і сміх людей,
і кременисту злу дорогу,
і терня, що росло по ній
і втомлену кололо ногу.
Ліси і гори край ріки,
стрімкі, нетоптані стежини,
кладки хисткі понад щілини,
держачися її руки,
пройшов я хитною ногою,
поки зійшов на битий шлях.
Обтер тоді чоло зі зною,
спочив, прогнав від себе жах
і йшов вже певними стопами
за дівою…
Аж втім: «Чекай!
Серпанок розв’язати дай!» —
Рекла медовими устами
і розв’язала — я й не знав.
Протер пучками мляві очі
і зором обрій весь обняв —
ум віри йнять очам не хоче…
Переді мною дивний край,
безмежний степ, луги зелені,
ліси, сокирою не ткнені:
цвіте, описуєсь розмай
над молочними річеньками,
А Словутиця, цар Дунай
блищить на сонечку хвильками…
Такий, знать, був Адамів рай!
«Що се, божа сторононька
так процвіта, чия вона,
і чом на ній людей нема,
лиш вічна царить тишинонька?» —
посмів я дівоньку спитать.
«Пожди! Уздриш! І твої люди
прийдуть, і умний лад їх буде
сльозами й кров’ю поливатьсю, не панахану сохою
країну, що перед тобою.
Тепер же дай тебе напою
святою, віщою водою…»
Рекла і з близької криниці,
що била шпарко з-під скали,
набрала чистої води
до кришталевої скляниці,
і принесла, і каже: «Пий,
омий твої безсилі очі,
і так скріпить тебе напій,
що будеш бачить серед ночі,
і в сонце здужаєш дивиться,
і ум твій бистро роз’ясниться,
і серце дужче стане биться,
вогнем любові розгориться!
На, пий і не жахайсь нічого —
я покровителька твоя!»
І я напивсь напою того…
Ох ти, недоленько моя!
Край мене чорная темрява:
погасло сонце, щезло все, —
лиш страшно щось скрипить, гуде,
неначе та машина ржава
скрегоче ржавим колесом.
А далі дзвін став бить години
протяжним, сильним голосом
з самої десь небес вершини…
«Не бійся! — вчув я діви клик. —
Се в небі час пробив ісконний,
і голос сей громогомонний
віки лиш вибивати звик.
Се він новий момент голосить,
а відтепер не вдарить знов,
аж на землі мир і любов
тенет насильства не позносить.
Вже близько той блаженний час
з життям-буттям своїм щасливим
прийде і стане серед нас —
лише чекай, будь терпеливим!»

Враз зазоріло понад гори,
і ясне сонце виринуло,
промінням сипнуло в простори.
І знов степи, луги зелені,
ліси, сокирою не ткнені,
понад Словутицю, Дунай
розкинулись перед очима…

 

Вірш «На Вкраїну»

Звідки так ті думи без кінця пливуть?
Де вони беруться, що їх стільки є?
Одна за другою все та й все женуть,
одна переходить, другая встає.

Піду геть далеко, де людей нема,
сяду спочивати під дуб кучерявий,
задивлюся в небо, а думка сама
десь візьметься в тихій, бездонній синяві,
десь вирине, лине, снується ліниво,
безладна, безформна, — а світ заніміє
доокола мене і, мов яке диво,
щеза мені з виду, зникає, марніє.
Дерев вже не бачу, хоч вони стоять,
і дуба не чую, хоч гучно шумить,
не чую, що гілки мені шелестять,
що пташка співає, бо мені гудить
Дніпро вже могучий… Уже я пливу
по ньому на чайці серед козаків
охочих і жвавих, хоч без талану!
Мені вони любі; мов у свояків,
радію, дивлюся: вони такі дужі,
вусаті, завзяті, а серце в них є
львине, непохитне, і про все байдужі —
про гроші, багатство, навіть про життє!
І жаль мені стане. Де ж мені до них!
Ні сили, ні вроди, ні вдачі юнацтва!
В мене лиш їх думи, та й ті не такі
веселі, буйнії! Де ж нам до козацтва.
Вітер зашепоче, а дуб кучерявий
потрусить гілками, листям зашумить, —
і все пощезає, і я знов наяві, —
немає козацтва, Дніпро не гудить.
І знов задивлюсь я, а шувар буйніє,
росте вгору скоро, підіймається, —
ось вже степ просторий, і небо синіє,
і ось Україна розвертається!
Ах, я її бачу, хоч там не бував!
Се та Уюраїна, славна та багата,
сумна, а так красна! Я про ню чував
багацько та добре! Коб там моя хата
родинна стояла, ах, я б величався,
паном над панами тоді б себе звав!

Великий Тарасе, Кобзарю наш рідний,
ах, ти був щасливий! Ти син України.
Ти терпів за неї, за люд її бідний…
Честь душі великій, поклін твоїй тіні!

 

Вірш «До музи»

Неси мене, Музо мила,
у думок безмежний край,
дай орлині дужі крила,
зір сокола бистрий дай!

 

Щоб я міг вже раз дістаться
на далекий той Парнас,
від сліз, смутку відірваться,
пок уяви блиск не згас.

 

Дай же руку, ти, незрима,
і веди по тих полях, —
я з замкнутими очима
піду на терновий шлях.

 

За тобою, мила, йдучи,
може, й видрусь на Парнас,
і Аргіротокс могучий
ще й вінком наділить нас…

 

Патріотичні мотиви звучать у поезіях Олександра Козловського, присвячених історичній тематиці. Це поема «Розстання», поезія «Похід Хмельницького»

 

Поема «Розстання»

Пливуть чайки козацькії
долі Дніпром, чорні;
заніміли, посмутніли
козаки моторні.
Тихо в берегах дніпрових,
лиш вода хлюпоче
під веслами, з очеретом
вітер щось шепоче.
Дніпро тихий, не сердиться,
глибиною дише,
стиха чайки обмиває,
на хвилях колише,
і шумить, та мов питає:
«Чом такі сумнії?
Куди, мов мерці, пливете?
Чом пісні шумнії
не лунають по берегах
високих?.. Ніколи
не видав я вас такими
сумними, соколи!»

 

Не видав ти їх такими
й більше не побачиш
синів своїх, не понесеш
тих чайок козачих
на хвилях, не погуляють
байдаки під вітром:
се прощаються востаннє
сини з батьком Дніпром.
Пливуть собі сіромахи
все вниз. Геть далеко
щось синіє на обрії…
Приблизились… Легко
розійшлася рання мряка,
могила вказалась,
що високо над берегом
дніпровим здіймалась.
На ній хрест, порослий мохом,
під хрестом опертий
сидить лірник сивесенький,
без шапки, обдертий.
Сидить собі на могилі, —
певно,спочиває,
може, дума про щось тяжке,
долю проклинає.
Справді, щось тяжке надумав,
бо рукавом швидко
обтирає дрібні сльози
з очей… Плаче, видко.

 

«Ходім, хлопці, послухаєм
ще думи старого!
Най нам ще раз заспіває
про Січ, кошового,
про Дніпр, чайки, бісурманів,
ляхів, най заграє!
Послухаєм ще востаннє…
Ходім, най співає!»
Співа старий запорожцям,
співа, як бувало,
як козацтво по базарах
турецьких гуляло…

 

Сидить лірник на могилі,
тяжко-тяжко плаче,
бо і в нього в грудях серце
орлине, козаче.
Весь вік прожив бурлакою
в степу з козаками,
ходив з ними у походи
всякими шляхами.
Не послуха ніхто тепер
вже думи старого,
не заплаче, як плакали
козаки… Немного
літ лишилося старому,
пора в домовину!
«Бог зна, в степу чи під тином
десь чужим спочину.
Сам, як палець, на всім світі…
Блуджу по широкім,
і нега де притулиться
під небом високим.
Ні родини, ні хатини,
ніде гідітхнути,
і нікому буде повік
старому замкнути».

 

Довго думав, довго плакав
старий… Помолився
під хрестом, а потім мовчки
сіряком укривсяполатаним, узяв торбу,
довгу, полотняну,
в торбу ліру, костур в жменю
забрав та поглянув
ще довкола. Глядів довго,
мов в душу бажав би
врити образ той навіки,
мов на все прощав би
Дніпр і степ, могили-гори…
Знов перехрестився
і з могили високої
в долину спустився…

 

 

 

Вірш «Похід Хмельницького»

Як у степу тих будяків
тьма-тьменна червоніє,
так дужих, жвавих козаків
без ліку йшло… Радіє
у грудях серце у Богдана:
те море люду клекотить,
і розливається, й шумить,
і глухне знов на розказ пана.
А пан той — він! О, страшний пан,
кому над стількими рядами
сих отчайдухів, над степами
бунчук гетьманський богом дан!
Не диво, що Богдан радіє,
в долоні тисне свій булат,
спина коня… Тепер зуміє
завести він з ляхами лад!

 

За сотнею приходить сотня,
гуторять люди, коні ржуть,
на щасний бій панів несуть, —
і щезла всяка мисль турботня.
А над рядами, знай, горов
туман, як хмара над степами,
в тумані ворони стадами
летять і крячуть — чують кров.

 

А вище, ген у синяві,
так мирний, любий супокій!
Дивуєсь сонце куряві
й питає: «Що за шум такий?
Що ті шаблі, гармати, піки?
Чи тим чубатим молодцям
жить нудно? В супряги вмерцям
забаглось конче і в каліки?
Таж їм лиш жить у тім краю,
на Україні тій просторій,
на тих степах, на сухоморі
пахучих трав, у тім раю́!»

 

Дрімають села в холодочках,
сади зацвіли молоком —
весна! Кишить аж у гайочках,
луна пташиним голоском.
Неправда ж, гарно, дуже гарно?
Зацвіло все, зазеленів
безкраїй степ та зашумів!
Лише не нам! Ох, гарно-марно
зазеленів він! Се панам
вельможним, що слезами люду
змивають кажду чорну груду!
Не нам, не нам, лиш їм, ляхам!

 

Так ідемо ж тепер у гості,
щоб відплатити за своє,
аби пізнали єгомості,
що-то «моє», а що «твоє».
Мужицькі сльози і страждання
вогнем і кров ю відплатим,
а трупи, згарища і дим
слідами нашого карання.

 

За сотнею проходить сотня,
гуторять люди, коні ржуть,
на щасний бій панів несуть —
геть, сумнів! Геть, грижа турботня!
А над рядами, знай, горов
туман, як хмара над степами,
в тумані ворони стадами
летять і крячуть — чують кров.

 

У О.Козловського був особливий дар поетичного лаконізму. Він створив коротенькі віршовані мініатюри, які є поетичними афоризмами.

 

Вірш «Будь кришталем»

Будь кришталем, коли ти з каміння,
будь фіалком, коли ти ростина,
соловієм, коли ти пташина,
а любов’ю, коли ти людина.

 

Останній вірш збірки «Мірти і кипариси» Олександра Козловського «Минуло», написаний 17 червня 1898 року. Це трагічний, але спокійний, сповнений невтішного жалю з приводу гіркої долі поета.

А Іван Франко так закінчує свою передмову до збірки «Мірти і кипариси»: «Складаємо цей вибір його писань на його забуту могилу як пам’ятку по чоловіці талановитім і щирім, якому за життя доля не дала нічого для скрашення існування,та який полишив найкращі цвіти своєї душі іншим для скрашення їх існування».

 

VІ. Підсумок уроку.

Учитель. Далеко від рідної Миколаївщини, у селі Гребенне (Польща), знайшов вічний спочинок Олександр Козловський.

Згаснувши у 22 роки, він заявив себе як один із найталановитіших поетів молодої генерації, що міг би досягти поетичних вершин. Але й те, що залишилось, має естетичну й пізнавальну цінність. Творчий доробок Олександра Козловського – це щирість, правдивість і духовна дозрілість.

Послухайте вірш нашої землячки Галини Сподарик.

Ти був, як кришталю творіння,

Фіалком ніжним у час цвітіння,

І соловієм в диво-слові,

Любов’ю – у самій любові.

 

Тому твій дух животворящий

Із тьми віків, як світ гарячий,

Щосили б’є у наші груди

То й не забудуть тебе люди!

 

Домашнє завдання.

Упорядкувати тези про життя і творчість О.Козловського.

 

Контактна інформація

Державний професійно-технічний навчальний заклад "Миколаївський професійний ліцей"

Адреса:

81600, Львівьска область, м.Миколаїв, в.Устияновича, 39

E-mail :

mykolaiv_PL@ukr.net

 

Телефони:

Директор (241) 51 132

Заступник директора з ВР (241) 51 083