Доповідь "Невмируще слово Шевченка"

Добушовська Н.І.
викладач української мови і літератури

Кожного Божого року, за традицією, у березневий день наш народ збирається, щоб спом’янути добрим словом Предтечу нашої Свободи – Тараса Шевченка.

Ніколи не буде забагато відзначати дні нашого Пророка, бо не мислимось поза Шевченком. Ми приходимо до нього – на сповідь, на пораду, на іспит. І кожного року ця порада нам потрібніша, кожного року збільшуються наші переконання, що Шевченкове слово нам «святую правду возвістить».

Звичайне людське життя Тараса Шевченка, мов у тісній рамці, вміщається між двома датами: днем народження і днем смерті. Шевченкове життя вмістилося між дев’ятим і десятим березня. А між ними відстань у сорок сім років і не повна доба сорок восьмого.

Доля вділила Тарасові небагато років життя. Але воно від народження до смерті було наче віддзеркаленням долі його народу. Наче сама Доля України показово вмістилася у ньому.

Коли подивитись на біографію Шевченка, то не треба забувати, що він практично навчався у трьох вищих навчальних закладах: слухав лекції у Вільнюському та Петербурзькому університетах, закінчив Петербурзьку Академію художеств, фундаментально перечитав унікальну бібліотеку пана Енгельгардта  - академіка Петербурзької Академії наук; досконало знав Біблію. Це був надзвичайно освічений чоловік. І до цієї освіченості додавався унікальний розум і праведна душа.

Тарас Шевченко був феноменально талановитим у всьому – прагнучи стати художником, пробудив у собі дар поета, вслухаючись у поетичну мову народної пісні, - розкрив унікальні можливості співця. Він так багато скарбів виносив із небуття до світу!

Шевченків «Кобзар» - універсальний, він дає відповідь усім: і тим, хто несе в серці його слово, і тим, що уже давно його відцуралися, і цинікам та лукавцям, - усім! Дивна дія того Кобзаревого слова. Історичні обставини для нашого народу склалися так, що по-різному моляться наші українці, належать до різних партій і навіть держав. Часто вони піддаються на провокації і сваряться між собою, забуваючи, що однієї матері діти і що ворогам цього й тільки треба. Але коли звучить слово Тараса Шевченка – всі замовкають, бо то говорить сама правда, сам Бог устами нашого пророка.

Голос Шевченка – це голос вічно діючої сили, здатної удосконалювати людську душу, оновлювати людину, очищати її й очищати світ.

І серце чистеє подай!

І знову іменем Христовим

Ми оновим наш тихий рай.

Пророча сила поезії Шевченка тому й пророча, що завжди стосується того часу, в якому цю поезію сприймаємо. Геніальність і актуальність Шевченкової Музи, яка сьогодні говорить про долю України, про найважливіші людські чесноти, про тих, які нині намагаються занапастити нашу землю, не маючи нічого святого в душі.

Більше п’ятдесят літ тому Дмитро Донцов у доповіді 9 березня в Торонто казав: «Коли приходять фарисеї до вас і торочать облудно: об’єднання, об’єднання! – відповідайте їм, що об’єднання – це велика річ! Але що об’єднуватися і Шевченко радив лише людям спільного духа… Пригадайте їм, що не об’єднувався він з громадою, коли була осоружна йому духом; що в таких випадках казав: - а на громаду хоч наплюй, вона капуста головата!»

А коли будуть апелювати облудники об’єднання іти з ними боротися за правду, відповідайте їм словами Шевченка: «не вам донощики і фарисеї за правду стать!»

Хоч ми вже давно усвідомили істину «сили єдності», хоч промовляємо «Боже, нам єдність подай» - але часто, ошукуючи себе, «за п’ятака» втікаємо до «божків земних», забуваючи зболені Шевченкові слова: «Шукаю Бога, а знаходжу – Таке, що цур йому сказать!». А він навчав:

Молітесь Богові одному,

Молітесь правді на землі,

А більше на землі нікому

Не поклонітесь…

Художник Шевченко міг бути багатим і уславленим, якби зрікся мрії про вільну Україну, не зачіпав її кривдників гострим словом. Але він вибрав правду і волю і нас теж хотів бачити вільними людьми в незалежній Україні, а не німими рабами. Саме тому заприсягнувся:

Воскресну нині! Ради їх,

Людей закованих моїх,

Убогих, нищих… Возвеличу,

Малих отих рабів німих!

Я на сторожі коло їх

Поставлю слово.

І чи замінив би він пензель, котрий обіцяв йому багатство, вигоди, на перо, якби не пекучий національний біль.

Йшов 1861 рік, у якому Шевченкові було відраховано лише 68 днів.

Його святая Муза виймала з натруджених рук, у які колись вклала, золоте перо. Він не випускав, благав її, хотів ще служити, а вона змилостивилась на 36 останніх рядків поетового болю:

Підождімо ж, моя сестро,

Дружино святая!

Та нескверними устами

Помолимось Богу,

Тай рушимо тихесеько

В далеку дорогу…

10 березня 1861 року Муза розпрощалася з поетом. Муза взяла з Шевченкових рук перо правди, болю, осяйної художньої благодаті і передала його вічності, аби ми сьогодні, щоб завтра і завжди «во віки віків» грядущі Тарасові покоління відчували свою духовну могуть, причащались рідною історією, вчились нею і на ній зростали.

Душа поета злинула туди, звідки прийшла. І оселилась на високій кручі, до якої так мріяла повернутись, - «не плач, не вопль, не скрежет зуба – любов безвічную, сугубу на той світ тихий принесе…»

Коли в 1939 році, відкриваючи у Каневі музей Тараса Шевченка, представники урядової комісії вирішили відкрити труну і взяти з неї щось для експозиції музею, вони знайшли у труні нетлінні останки поета. Якою ж чистою мала бути його душа, коли тіло майже упродовж століття не зазнало тліну!

У день Шевченкового Різдва перед величним престолом його Духа нам належить сказати: «Ми оновимось самі і оновимо свою Україну!»

Ми маємо свою духовну корону, своє світло над головами. Маємо Сковороду, Шевченка, Франка, Лесю Українку. Завтра Європа із цими іменами буде красивішою, мудрішою, добрішою.