Конспект уроку: Література рідного краю. «Співець на полі спільному» (Огляд життєвого і творчого шляху Миколи Устияновича)

Добушовська Н.І.
викладач української мови і літератури

Тема. Література рідного краю. «Співець на полі  спільному» (Огляд життєвого і творчого шляху Миколи Устияновича).

Мета. Поглибити знання учнів про життєвий і творчий шлях М.Устияновича. Виховувати інтерес до літератури рідного краю, розвивати вміння аналізувати поетичні твори, чітко висловлювати думки..

 

 

Тип уроку. Урок засвоєння нових знань та умінь.

 

Обладнання. Матеріали краєзнавчого кутка «Поети – наші земляки», буклет «Співець на полі спільному».

 

Хід уроку

І. Організаційний момент.

ІІ. Мотиваційний етап.

ІІІ. Оголошення теми, мети уроку, цілевизначення.

Урок літератури рідного краю про Миколу Устияновича проведемо у формі презентації міні-проектів.

ІV. Сприймання й засвоєння учнями навчального матеріалу.

Миколо Устияновичу,

в «Трійці» ти був четвертим,

Хто зневажав з погордою

Сани, корони, чини,

Другом ти був Маркіяновим,

другом його безсмертним,

Значить, ти був будителем

рідної Галичини.

В.Романюк

1. Слово вчителя про нашого славного земляка Миколу Устияновича.

Хто в народі не знає славної пісні про опришків «Верховино, світку ти наш…»? Волелюбний її характер вже понад півтора століття бентежить душі поколінь, допомагає не втрачати оптимізму навіть у найскрутніші часи.

Написав цю пісню Микола Устиянович – український романтик «львівської школи», що прийшов у літературу під проводом Маркіяна Шашкевича і був після його смерті аж до появи Івана Франка найавторитетнішим письменником у Галичині.

 

1. Презентація проекту «Співець на полі спільному» (огляд життєвого і творчого шляху Миколи Устияновича).

Окремі сторінки життя і багатогранної діяльності нашого славного земляка складені на основі роману-есе Романа Горака та Ярослава Гнатіва «Микола Устиянович» й інших друкованих джерел.

Групи учнів презентують результати своєї роботи, інші складають тези почутого або найбільш яскраві, як вони вважають, думки.

Тож вам слово, шановні учні.

1-й міні-проект «Рід Миколи Устияновича»

Про Устияновичів з Миколаєва перша письмова згадка сягає ще 1645 р., коли двох з них, Федька і Василя, вирядили міщани до Варшави скаржитись королю польському на урядовців Дроговизького староства. Постояли вони за громаду і щасливими повернулися додому, ставши героями.

Родовід Миколи Устияновича славний ще й тим, що дідусь його Іван був шанованою людиною, що батько Леонтій був дуже здібним, та змушений стати шевцем, що тримався народу. Він був радником міської ради і бургомістром, грамотною і розважною людиною. Добру згадку про себе заслужив тим, що за час свого правління замінив латинський напис на печатці міста на український. На цвинтарі у Миколаєві збереглася його могила з величним пам’ятником. Мати майбутнього письменника Єва Сененько – надзвичайно добра і ніжна красуня з Роздолу. Про неї поет писав у автобіографії: «Вона виховувала 11 дітей своїх найтеплішою любов’ю, ми шанували її, як святу». У колі сестер і братів проминуло дитинство Миколи, з якими він підтримуватиме в майбутньому родинні контакти. Вже перед смертю з далекої Сучави Микола напише до миколаївських родичів: «О, як би мені мило було впасти межи вас всіх неожидано, тихенько і прожити з вами два-три дні весело, щасливо».

Власністю Устияновичів було велике господарство від Ринку аж до Болоня: розкішний сад, оточений живоплотом, де росли фруктові дерева, великі волоські горіхи, а у городі цвіли нарциси.

Наша землячка Уляна Кравченко згадує так: «Дім Устияновичів, в якому мешкали десять літ, залишився у моїх спогадах як святиня, той дім оберігав добрий дух і не допускав туди нічого, що зле, погане».

У такому родинному оточенні 7 грудня 1811 року народився Микола Устиянович.

 

2-й міні-проект «Навчання Миколи Устияновича».

Сходинка за сходинкою долав Микола Устиянович мудрості науки. Шестирічний Микола уперше переступив поріг школи у рідному Миколаєві. Тут у трьох класах училися трьох предметів: читання, писання, рахування та цісаря шанувати. І ця школа була гордістю миколаївчан, бо братство, що було створене в місті, відкрило школу. Факт цей був зафіксований спеціальною грамотою у 1665 році.

Батько посилав Миколу вчитися і до дяка Івана Шумського,де хлопчик дуже швидко і легко оволодів церковною грамотою і вже в сім років зайняв почесне місце поруч із дяком у церкві. У неділі та свята Микола поспішав до храму, який був переповнений, тому що старі і малі любили слухати, як Лесів син співає з Божих книжок.

Дев’ятирічного Миколу виряджають до високих львівських шкіл. Для цього дорога була вторована старшими братами: зразкова нормальна школа, академічна гімназія, університет.

Помню, як під осінь вірла випускаю,

Орел піднімаєсь к небу поволі,

А дідо мій каже: «Держись, Николаю!

Орел тя до Львова уносить до школи.»

 

І бач – везе орлик, старий кониченько

До шкіл, до латинських пахоля цікаве.

В душі молоденькій співа соловейко,

Що тьму розганяє лиш світло яскраве.

У 1830 році Микола Устиянович став студентом філософії Львівського університету, а з 1832 року навчався у духовній семінарії.

Спочатку М.Устиянович мріяв про те, щоб вивчитись і отримати якусь посаду, бо грамотним легше у світі прожити.

Але участь у вільнодумному гуртку, спілкування із Маркіяном Шашкевичем, Яковом Головацьким, Іваном Вагилевичем переконало Миколу Устияновича, що освіту він має здобути, щоб прислужитись рідному народу, щоб просвітою збудити його з вікового сну, щоб «рабство, лінь, невіжу… лічити».

Почуття братерства, взаємної любові,

Охота до жертви за братню долю,

Готовність пролляти за ню струю крові,

Життя положити за народну волю.

Погляди Миколи Устияновича принесли йому неприємності: після ІІ курсу навчання на теологічному факультеті університету та в духовній семінарії він був відрахований, очевидно, за те, що підозрювали його в написанні революційного вірша польською мовою. І тільки після довгих клопотань родичів його поновлюють на навчання. Коли ж він вчився на останньому курсі, то пережив поліцейську ревізію, під час якої виявлено заборонену літературу і з’явився наказ президії губернії до висвячення його не допускати. І на цей раз старшим братам вдалося залагодити справу Миколи.

 

3-й міні-прект «Літературна творчість Миколи Устияновича».

Микола Устиянович належить до Львівської романтичної школи, ядром якої була прославлена «Руська трійця» (Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич і Яків Головацький).

Ще в роки навчання в семінарії М.Устиянович вступив на дорогу літературної творчості. У 1836 році живою народною мовою написав він вірш-елегію «Слеза на гробі Гарасевича». На рік пізніше оду «Голос галичан»  українською мовою надрукував Маркіян Шашкевич.

У семінарський період М.Устиянович написав кращі свої поезії: «Наддністрянка», «Осінь», «Згадка – до Мелані». Разом з присвятою Маркіяну Шашкевичу в день імені його ці вірші побачили світ 1847 року в альманасі «Вінок русинам на обжинки». А потім М.Устиянович привітав вихід у світ першої української газети поезією «До «Зорі Галицької»», згодом надрукував «Думу матері руської». Потім була ще поема Миколи Устияновича «Путь на полонину» і найкращий його прозовий твір «Смерть верховинця».

У кінці 50-х на початку 60-х років поет ніби поставив собі за мету переспівати давні літописи – «Повість минулих літ» і «Галицько-Волинський літопис». Писав наш земляк і вірші-медитації із християнською мораллю, притчі на біблійні теми, відомий як перекладач.

Такою багатогранною була літературна діяльність Миколи Устияновича – 80 поезій, 6 повістей та кілька статей, написаних «з правдивого случаю», тобто з життя.

 

4-й міні-проект «Поетичний голос серця і душі Миколи Устияновича».

Учні читають поезії Миколи Устияновича. Кожен декламатор робить стислий відгук-роздум на основі прочитаного вірша.

«Руська мати, поглянь на сина», передаючи захоплення красою українського юнака, гордість матері, яка виховала такого сина.

«Дума матері руської» Змальовано красу української дитини, веселої, радісної, «в маленькім серці світ, утіха грає». Сумна, засмучена мати співає дитині колискову пісню так любо, мов то весною злегка повіває.

А далі – ліричний відступ поета, який з болем у серці пише про долю рідного народу і його мови.

«Верховинець». Захоплення красою Верховини, але ще й тим, що це вільний край, адже «пан не клав ланцюгом меж», «ворог не станув ногою».

Звукові і зорові образи: шум води, звук сопілки, Черемош грає, бори, ялиці, ліси і трави, легінь з топірцем і крисом.

«Прелюбезному другу нашому Руслану-Маркіяну Шашкевичу в день імені його». Ніжне ставлення до побратима: сладчайший друг, красненький сокіл, соловій красний, плачеш об щастю і недоли, будиш з немочі ріки, гори, доли та ін.

«Стичка на половецькім полі». Відображено боротьбу русичів під керівництвом Данила Галицького з ворогами руської землі. Захоплення героїзмом русичів, яких порівнює з орлами із хмар, а ворогів з наїзничим гадом.

 

5-й міні-проект «Священича діяльність Миколи Устияновича».

Протягом сорока років священичої діяльності пам’ятав Микола Устиянович клятву, яку друзі-однодумці склали ще у Львові, що мають бути братам своїм молодшим готовими на послуги, що мусять плекати рідну мову і Русь щиро любити. Перша самостійна робота його як священика була у селі Вовків, що за 14 км від Львова. Потім багато років служив він у Славську далеко в горах. Микола Устиянович полюбив своїх верховинців, і вони відповідали йому своєю любов’ю. Але нелегко жилося о.Миколі у далекому Славську, постійно мріяв про інше місце праці. Та згодом уже не так часто тривожив консисторію просьбами перевести його в інше місце. Хоч коли у 1859 році з’явилася вакантна посада в Роздолі, о.Микола домагався її, щоб бути ближче до рідні своєї, але так і не отримав цієї посади.

Священича діяльність Миколи Устияновича тісно переплелась з його просвітництвом. Молодий священик бачив своє завдання в тому, щоб «вести до просвіти» простих людей, щоб «тьму проедоліти». Микола Устиянович навчав верховинських дітей рідної мови. А батькам їх розповідав про регулярне підживлення грунту, про сівозміну та інші досягнення у рільництві. Вів о.Микола уперту і довготривалу боротьбу з пияцтвом. При відсутності елементарного медичного обслуговування у Славську він взяв на себе функції лікаря.

У горах Микола знайшов однодумців серед священослужителів. Друзі зустрічаються аби обговорити все, що діється навколо. Вони шукають шляхи, якими йти, і приходять до висновку, що варто б зробити з’їзд просвітництва. З ініціативи поета в жовтні 1848 року у Львові був скликаний так званий «Собор руських учених», на якому М.Устиянович виступив двічі з палкими промовами. Той виступ справив велике враження, він засвідчував, що , за словами І.Франка, прийшла «доба ясної свідомості народної, доба щирої праці для народу…»

Після редагування у Львові урядової газети «Галичо-Руський вісник», після невиправданих надій, пов’язаних із відкриттям Народного дому у Львові, сорокарічний поет відчув себе немічним, розбитим, утомленим, він ніби відвертається від суспільних проблем.

 

6-й міні-проект «Останні роки…»

Із кінця 1850-х до середини 1860-х років Микола Устиянович в основному пише епічні поезії, переспівуючи давньоруські літописи. Далі він майже замовкає, лише інколи нагадує переважно якоюсь кореспонденцією.

У 1867 році М.Устиянович поховав дружину. Ще через три роки, рятуючись від нужди, він переїжджає з дітьми на Буковину, в Сучаву (нині територія Румунії). Тут він прожив останніх п’ятнадцять років. У Сучаві познайомився із Кобилянськими. Між двома сім’ями зав’язалась міцна дружба. «Це був перший правдивий руський дім (Устияновичів), у який увійшли ми, діти, й почули, крім у рідний хаті, і деінде руську мову й «руські пісні», - так писала О.Кобилянська».

Микола Устиянович викладав катехизм у Сучавській гімназії.

У 1878 році урочисто було відзначено сорокаріччя священства письменника М.Устияновича. Наприкінці свого життя, за 16 років після смерті дружини, він пережив невимовну радість. На весілля до дочки Марійки з’їхались усі його діти з усіх сторін. То була найщасливіша хвиля в його житті. Про це він писав у листі до родини в Миколаєві: «Ціле місто споглядало на мене, як на патріарха, коли я вийшов з дому з цілим табором дітей дородних, здорових, рум’яних, веселих на спацер і зайняв з ними і з їх прихвостками більшими і меншими, найширшу вулицю.» Любо було М.Устияновичу перед громадою міста. Такої миті в нього більше не буде.

За рік до смерті Микола Устиянович створив українською мовою поезію «Сон внучки». Тут поет висловив віру, що «Русь-Україна» таки дочекається кращої долі.

Но скоро дозріє

По Русі всій воля,

Просвіта наспіє

Правда, згода, доля –

Зійде їй сонце світле!

Віра у кращу долю рідного краю була у серці поета все його життя, з нею він і помирати збирається, бо переконаний: «Мене лиш смерть жде…» Так і сталося через кілька місяців. Помирає Микола Устиянович з переконання, «що Русь-Україну небо не забуде: в час ще Месію пішле.»

 

7-й міні-проект «Нащадки Миколи Устияновича»

Десятеро дітей Миколи Устияновича виросли добрими, справедливими, готовими обстоювати права знедоленого люду.

Найстаршого сина Корнила доля наділила хистом художника і поета. «Півсотні церков має мої ікони, п’ятнадцять – іконостаси, одинадцять – стінописи, у сімох залишив я , крім декоративних картин, вартісні твори мистецтва.»

Про свого батька він писав : «Ти був мені не лише вітцем і учителем, в тобі видів я священика і одного з вірних синів Русі, в тобі поклоняюсь подвигом мужей 48-року, їх патріотизмові, їх бадьорості і їх мучеництву. Ти покладав з ними підвалини під храм нашої свободи.»

Микола, другий син письменника, став учителем, сіяв у дитячі душі зерна правди про нашу історію та культуру. Він також пробував перо в літературі.

Сина Теодозія життєва дорога привела на Кавказ. Працював у ситемі судочинства в Сухумі.

Син Іван, як і батько, став священиком. Інших синів – Сабіна, Клима, Владка – розкинуло життя по світу.

Дочка Марія вийшла заміж за освіченого теолога Сидора Бобикевича. Брала участь у громадсько-культурному жіночому русі.

Наймолодша дочка Оля була приятелькою письменниці Ольги Кобилянської, мала літературні здібності.

 

Учитель.

В останні роки життя Микола Устиянович все частіше думками линув у місто свого дитинства. «Додому, додому, в рідний Миколаїв. Там десь погубились між травами мамині пісні, там стежки, якими ходив, мій рід, брати, сестри …»

Далеко від рідного міста, у Сучаві, що тепер є румунською землею, помер 3 листопада 1885 року Микола Устиянович. Та залишився жити словом, чесною працею, невмирущою думкою,любов’ю до людей і рідної землі. І ми маємо черпати у його творчості, у його думках і прагненнях наснагу і натхнення до праці задля рідного народу.

Послухайте вірш нашої землячки Галини Сподарик.

Миколі Устияновичу

 

Родимці! Блага краю множаться

Благами душі…

Микола Устиянович

До Устияновича ходім

Через два століття переходу,

Через драми рідного народу,

Щоб родинно зводити наш дім…

 

До Устияновича у храм,

Щоби його думки, мрії, сили

Розум наш єлеєм оросили

І здолали біль душевних ран…

 

До Устияновича у світ,

Щоб його найменням причаститись,

Щоб любити й вірити навчитись,

Щоби не згубити Божий слід…

 

V. Підсумок уроку. Оцінка роботи учнів.

VІ. Домашнє завдання.

Доопрацювати тези про життя і творчість Миколи Устияновича.

Вивчити вірш напам’ять.